Нова книжка Оксани Забужко „З мапи книг і людей” (2012)
не наробила й не наробить галасу в українському культурному просторі. Часи
молодечого запалу та „польових сексів” вже пройшли, але, натомість, є багатющий
досвід інтелектуала, яким по-праву Оксана Забужко себе і називає. „Товстенька”
збірка есеїв (хронологічно твори від 1999 року народження) стала відтворенням
шляхів, перехресть, зірок у духовній біографії Оксани Забужко, про що нас
попереджає епіграф: „Колись, коли я куплю дім з великою кімнатою й голими
стінами, я складу величезну мапу чи схему, яка краще од будь-якої книжки
розкаже історію моїх друзів, і ще одну, яка розкаже історію книжок у моєму
житті. Кожна на окремій стіні, одна проти одної, запліднюючи себе навзаєм,
затираючи себе навзаєм. Ніхто не може сподіватися прожити стільки, щоб описати
словами всі ці пригоди, ці незглибимі пережиття. Це можна зробити лише
символічно, графічно, так, як зірки пишуть свою космічну містерію” (Генрі
Міллер. Біґ Сюр і помаранчі Ієроніма Босха).Розповісти про інтимне інтимно і при цьому не опуститись
до пафосу та епатажу, задля привернення уваги з боку читачів, – треба вміти,
треба мати рівень і вміти „грати на класі”. І, на мою думку, авторці це
вдалося. Не можна сказати, що солодкі моменти взагалі відсутні (наприклад,
майже любовна проза про Соломію Павличко), але їх настільки обмаль у текстах,
що палиця у заграванні з читачем не перегнута.
Власне карби, такі собі шрами після культурних,
інтелектуальних боїв з фільмами, людьми, книгами, подіями тощо, впорядковані
відповідно до чотирьох модусів існування, які виокремила письменниця – читати,
бачити, писати, жити. Карби – це „незглибимі пережиття”, котрі виникають на
перехресті текстів (у широкому сенсі) і людських доль, найцікавіша річ на світі
для homo verbalis”.
Книга розпочинається карбою „Ціна Вінні-Пуха” – це
інтимні спогади з дитинства, які має кожна людина. Будь-то перша казка, перша
пісня чи перша гра, неважливо, але ця Перша Зустріч западає десь всередині нас
назавжди. Вона є відправною точкою, початком культурного відліку свідомості
особистості. Символічним є те, що книгу про Вінні подарував їй, тоді ще
маленькій чотирирічній дівчинці, Євген Сверстюк, ніби натякаючи на зв’язок,
передачу естафети майбутньому поколінню. Та й сама авторка хизується своїм
аристократичним англійським „дебютом” (книги про Вінні Пуха та Алісу) на
противагу безвкусній совдепщині.
Від англійського Пуха та Аліси авторка переходить до
вітчизняних митців. Вона намагається розкрити секрет творчості, або секрет
успіху митця; цілком доречно зауважує, що справжнім поетом, майстром, який
відчуває слово, може бути тільки той, хто відчуває біль зрізаної квітки. Щось
подібне стверджував Жіль Дельоз у теорії детериторіалізації: митець страждає не
для квітки, а замість квітки. Таким яскравим прикладом є „український Гайне” –
Олександр Олесь, чию популярність не вдалося перевершити жодному з вітчизняних
поетів, звичайно, окрім, Тараса Шевченка. А секрет успіху дуже простий (за
Григором Тютюнником): „Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови”. Не менш
загадковими (фе-е-е українським літературознавцям) залишаються постаті Павла
Тичини („найбільший поет слов’янського світу”, який тричі помирав за життя),
Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця, Катерини Білокур.
У другому-третьому розділах книги письменниця розкриває
вже свої секрети художньої майстерності та порушує проблему батьків і дітей в
українській культурі. Недарма, у тріаді кінорежисерів „Довженко – Тарковський – фон Трієр”, сучасне покоління репрезентує не якийсь
українець Лозниця, а датчанин Ларс фон Трієр.
Авторка, як китайський масажист, проходить чи не по всіх болючих місцях
української історії: дві світові війни, Голодомор, концтабори, Чорнобиль,
репресії-Ґулаги і т. д. Що тут скажеш – генетична пам’ять в нас
дійсно жахлива. До речі, про жахи: 26 квітня 1986 року, неймовірної краси захід
сонця в Києві, сніг, що не тане серед квітучих дерев. Все як у „Меланхолії” вже згадуваного автора,
тільки без смертоносної радіації та Вагнера. Чорнобиль показав, що, можливо, не
буде людей, але Земля знову відродиться, і знаєте чому, тому що у Землі є весь
час у світі, а в нас – ні. Все, що в нас є, – це тільки зараз.
Окремим розділом йдуть короткі сельветки дорогих для
письменниці людей, які вплинули на формування не тільки її світогляду, але й
цілої нації. Цих портретів набралося чотири: Юрій Шевельов, Юрко Покальчук,
Соломія Павличко, Леонід Плющ. По-особливому живими і фактурними вдалися образи
Пако та Солі.
P. S.: Оксана
Забужко не була б Оксаною Забужко, якби трошки шуму її книга не наробила. Вже
дописуючи рецензію, постійно звертаєш увагу на те, що кажуть / пишуть про твір
інші, наприклад, у соціальних мережах, фахових виданнях, сайтах. Так-от,
несподівано для себе, натрапив на думки обурених читачів. По-перше письменниці
закидають, що її книга наскрізь егоцентрична – тут no comment (а чого Вони чекали від
збірки автобіографічної есеїстики?). По-друге, „захисники тварин” дісталися до
української літератури та встали на захист радянського Вінні-Пуха з відомого
мультфільму, якого письменниця охарактеризувала таким чином: „бридка коричнева
клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Лєонова репетував на все
горло”. Як на мене, гріх нарікати на такі дрібниці, а тим паче, влаштовувати
через них дискусії. Карби в кожної людини різні та індивідуальні, бо
найдорожче, що є в людини – її Самість.
