Почнемо із самого початку – як Ви потрапили до Ялти?
У середині 90-х років в «Артеку» проводився Міжнародний конкурс вчителів. організатори самі відбирали нестандартно мислячих вчителів, передивляючись публікації у фаховій літературі. Так я і потрапив на цей конкурс. Увійшовши до трійки лідерів, я був запрошений, одним із членів журі, Олександром Володимировичем Глузманом, до Кримського Державного Гуманітарного Інституту. Відсутність житла для викладачів у Луцьку і бажання займатися наукою відіграли основну роль мого переїзду до Ялти, в принципі для того, аби писати дисертацію, захищатися і зайнятися тим, чим не міг зайнятися 14 років назад.
Як так сталося, що Ви обрали педагогічний шлях? Може хтось або щось наштовхнуло на цю стежину?
Може не єдиний вчитель, але єдиний філолог – це точно. Коли я закінчив школу і навчався інституті я не збирався бути вчителем. І навіть на третьому-четвертому курсі, коли в мене прорізався смак до писання і науки, я не збирався ставати вчителем. Після першого проведеного уроку з російської мови я поставив діагноз, що я професійно не придатний до вчительської діяльності. Але вже під час одного місяця практики на четвертому курсі виявилося, що я здатний на вчителювання. Перший урок був у 10 класі і я його так провів, що сам був здивований і дітям сподобалося. Те, що я робив протягом чотирнадцяти років у школі, було спробою втекти від тієї системи освіти, продуктом якої був я сам. Щоб уроки літератури, мови перестали бути уроками в тому сумному, ницому сенсі цього слова.
Чи є у Вас девіз, внутрішній гімн?
Ні, я взагалі людина постмодерністської доби. Вона мені до вподоби своєю онтологічною іронічністю, як станом буття, імпліцитно функціонуючи в рамках цього буття.
Ваше питання навіяло мені спогади, коли у сьомому класі нам завдали написати твір про свого улюбленого героя. Ця робота передбачала, що я напишу про якогось радянського героя, але я обрав Остапа Бендера. Це була така собі іронічна акція спротиву. Мені поставили двійку і зрозуміло чому. Тому, для мене пафос – це не моє відчуття, не мій стиль, якщо хочете. Я ставлюсь дуже скептично до всіх цих девізів, гасел. Є певні настанови, засади, якими я «керуюся», які визначають мій спосіб життя, ставлення до людей. Я люблю життя! Я не нелюблю людей.
Якщо трохи пофантазувати та уявити, що у Вас з’явилась можливість поспілкуватись із трьома видатними постатями з усієї історії людства – кого б Ви обрали і чому саме їх?
Це питання є складним і простим одночасно. Якщо з ким, то звісно з моїми улюбленими письменниками, а у мене їх три: американський письменник Уільям Фолкнер, Федір Достоєвський і Маяковський. З ними мені б було просто цікаво поговорити.
Кажуть найбільшим щастям для людини є створення нового «світу» (кохання, віра, народження дитини), а найбільшим нещастям є руйнування одного із його творінь? У цьому контексті, який світ для Вас став найбільшим щастям, а який нещастям?
Якщо говорити про світ який освітлений щасливими моментами, то звичайно це родина, це дружина, син, тепер вже й доця в мене є маленька наша невісточка, ми з дружиною дуже її любимо. А якщо говорити про ще один момент, то для мене таким щасливим світом є тексти, які я пишу, особливо коли я відкриваю щось нове, і для себе, і для тих, хто буде їх читати. І оце відчуття, коли ти зробив щось своїми силами, думками, цей інтелектуальний продукт досить несамовите. І можливо тому, я і подався у науку, тому що сам процес створення цих текстів дає мені відчуття кайфу, щастя.
Що до прикрих моментів, то одним з таких моментів є ситуація з якою я стикався ще з десяти років, вона полягає у тому, що я інший, чужий, що я належу до нації, яка визначає мій негативний образ.
Яке місце у Вашому житті посідають і посідали жінки, кажуть же, що чоловік не може жити без жінки, а жінка – без чоловіка?
(посміхається) У множині не катить, жінка – одна. Стосунки двох людей це завжди складні стосунки, які важко зробити ідеальними. Але попри це, ми з дружиною вже тридцять років разом і це головна жінка в моєму житті і я дуже щасливий що зустрів її. Та все ж я не буду лукавити, що взагалі не звертаю уваги на гарних жінок. Але це для мене явище більше антропологічно-естетичне. Мені подобається світ, в якому чоловіки і жінки відрізняються один від одного. Тому для мене присутність у цьому світі жінок, які мають смак або набули цей смак, і які є жіночними –дуже важливо, тоді ти і себе почуваєш чоловіком.
Чи існує дружба між чоловіком та жінкою?
Це питання, яке не вирішується однозначно. Тому що навіть тоді, коли чоловік та жінка товаришують, то все одно статевий момент присутній. Дружба – це передусім відвертість з одного боку, а з іншого – відчуття надійності, що тебе не вдарять у спину. Така дружба з жінкою можлива, але вона не відміняє відносин, скажімо так, інтимних. Але все ж моя думка є суто чоловічою, і жінки на це ж питання можуть відповісти якось інакше. Бо для них дружба з чоловіком є ще менш можливою. У випадку з чоловіками кохання надихає на, те аби діставати зірки з неба, натомість, жінка настільки захоплюється цим почуттям, що не тільки з небес, з-під ніг зірку не піднімуть, тому що її не побачать. Може й тому світ продовжує бути патріархальним, бо для чоловіка кохання не проблема. Для мене кохання – це натхнення, крила, які виростають і це те, що дозволяє зробити більше не тільки в кількісному, але й у якісному відношенні.
Як швидко Ви відходите після конфліктів, сварок?
Будь-яка людина звісно переживає якісь негаразди у відносинах з іншими. Зі свого досвіду можу сказати, те, що коли я був у вашому віці я страшенно переживав будь-які негаразди. На сьогоднішній день конфлікти чи якісь неприємні ситуації забуваються досить швидко, тому що, їх настільки буває багато за день, що просто немає часу звертати на них увагу. В цьому плані я зараз набагато спокійніший ніж раніше. Сподіваюсь, що це мудрість у мені говорить, можливо і байдужість, таке також може бути, бо людина з часом стає не тільки мудрішою, а ще й байдужішою. Але все ж переживання через якийсь конфлікт це теж є добре, бо це означає що людині не байдуже, що вона не якась товстошкіра слоняча істота.
Де знаходиться сакральне місце, у якому Вам найкраще, яке дає максимальну свободу, відчуття катарсису?
Ви знаєте, якщо ти живеш в Ялті, та й ще на двадцяти семи метрах, то говорити про якесь особливе місце просто не приходиться. Я досить спокійно до цього ставлюся. Тут принагідно було б пригадати російське прислів’я: ,,Не место красит человека, а человек место’’ Мені байдуже, де я знаходжуся, важливо те, як я себе почуваю в той чи інший момент.
Всі знають, що Ви вмієте грати на гітарі. Що для вас є музика?
Це кайф, мені подобається, коли я можу щось зіграти, і коли бачу, що іншим це теж подобається. Гітара, для мене, це як інтегруючий інструмент, яка дозволяє кільком людям стати певною єдністю.
Якось я дивився інтерв’ю з фронтменом групи Сплін, Олександром Васильєвим, і йому поставили таке питання: «Як народжуються Ваші пісні?». Він розповів, що створює найчастіше, коли ранок тільки народжується, такий магічний час між ніччю та днем, із чашкою кави у руках і в нікотинових хмарах від цигарок, тому що він багато палить. Що для Вас означає тютюн – це шкідлива звичка якої Ви не можете позбавитись чи щось більше?
Ця звичка носить для кожного індивідуальний характер. Раніше, коли я був молодшим, це був спосіб посмакування чогось дорослого. З іншого боку, це був ніби маркер маскулінності. Зараз, я б із задоволенням позбувся цієї звички. І я багато разів намагався кинути палити, але це не так просто. Але в цьому не має нічого такого, що надає натхнення, це ми самі для себе придумуємо такі стимули. Натхнення точно не з тютюнового диму виникає.
Що найтяжче у роботі Директора Інститута?
Мені навіть важко сказати. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди був відповідальною людиною. Коли життя так складається, що я змушений чимось займатися, я просто роблю ту роботу, якщо вже я на неї погоджуюся. До того, як приїхати в Ялту, одинадцять років я був заступником директора в школі, але я спокійно залишив цю посаду, бо хотів стати кандидатом філологічних наук, як найменше. Я ніколи не хотів бути начальником, але, оскільки, так сталося, що мене сюди призначили, я намагаюся робити це відповідально. Найважче, взагалі у цьому житті – це працювати з людьми. Це не «балванки виточувати на станках». Проблем багато і складнощів теж багато, але жодна з них не складає якусь апокаліптичну проблему.
Сьогодні дуже популярними є ідеї про апокаліпсис, кінець світу, тим паче, що наближається 21 грудня. Як би Ви провели останній день у своєму житті?
Так само, як і попередні. Ще одна риса дорослого, який відповідає за себе і за інших, якому дозволено купляти горілчані, тютюнові вироби – це певна послідовність дії. Це означає, що ти вже став дорослим.
Хто Вас вчив життєвої мудрості?
У мене дуже гарні батьки, дуже симпатичні і дуже порядні, дуже цікаві люди. Вони не вчили мене. Інколи, коли я щось робив не те, – чув від мами тиради виховного змісту. Від батька я взагалі тирад не чув. Коли одного разу, в п’ятому класі нас з хлопцями спіймали з вином на Новий рік, мама ж пішла до школи. З усіх батьків прийшла вона і батько ще одного мого однокласника і директор віддав одну пляшку мамі, а другу – тому батькові. Мама прийшла додому з цією пляшкою і каже батькові: «Ну скажи ж ему что-то! Ты ж посмотри, алкоголик растет!». А він знаєте, що сказав: «Ну что ж ты, Феликс». Але я вважаю, що не вкладаючи багато виховних зусиль до мене, вони можуть пишатися мною. Вчитися мудрості треба все життя і кожен день.
Яку з Ваших наукових праць Ви вважаєте найкращою і про що вона?
Певно останню книжку, яку я вже написав і яку не можу видати. В ній запропонований альтернативний підхід до вивчення української літератури. Для мене це дуже важливо, бо дуже прикро, коли говорять, що українська література є нецікава. Я розумію їх рацію, за умовою, якщо вони вчились в українській школі. Вчителі погано викладали українську літературу і утворили в уяві цих людей хибне враження, щодо самої літератури. Це не українська література погана, це її погано її викладали погані вчителі.
Ця книжка є дуже важливою, ще тому, що я присвятив її двом своїм дідам, двом Григоріям.
Але третій рік я не можу видати цю книжку. Я став жертвою цензури. Я – український літературознавець, в країні, яка називається Україна, не можу видати книжку, яка присвячена аналізу української літератури.
Коли обертаєтесь назад, чим хочете пишатись?
По-перше, назад обертатися – це собі дорожче. Я ніколи не шкодував, про те, що зі мною відбувалося в минулому. Мої устрімління спрямовані не назад, а вперед. Я не пишаюся певними речами, які трапилися зі мною в житті, але є речі, якими я можу пишатися. Але, загалом, мене це не дуже турбує, я хочу закінчити книжку, яку почав писати влітку, бо це вже для мене наступний етап. Хочу потім перекласти її на англйську мову і запустити її в інший світ. Спробувати, як там сприймуть те, що я роблю. Первинна ідея цієї книжки – це написати її в співавторстві двом літературознавцям, абсолютно різним за стилем і спрямуванням і показати іншим літературознавцям, що можна не воювати, а співпрацювати. Але співавторства не вийшло і довелося писати одному.
Ви буваєте у закордонних поїздках. Наскільки це важливий досвід для вас, як для літературознавця? Що саме воно вам дає?
Це скоріше формати, у яких я можу щось дати іншим. Щодо Казахстану, то він запрошує викладачів із-за кордону, тому, що у них не вистачає власних. Їх рівень, можна сказати, залишає бажати кращого. У Польші, так складалося, що я просто там щось представляв, останнім разом – цілу Україну. Коли виїжджаєш, ти починаєш дивитися на те в чому живеш, трішечки інакше, і на інших ти починаєш дивитися інакше.
Чи є щось такого у Вашому житті, чому Ви не втомлюєтесь дивуватись?
