Люди звикли підпорядковувати
своє життя нав’язаним з екранів телебачення ілюзіям. Ми настільки нашпиговані
омріяними казками, що іноді реальне життя може викликати відразу. Кінострічка
Жака Одіара „Іржа та кістка” схожа на грубо вирваний шматок з реалій життя.
Режисер фільму проробив велику ювелірну роботу, щоб продемонструвати глядачам
дорогоцінність цього каменю.
дорогоцінність цього каменю. Сюжет фільму автор вирішив
робити не занадто витіюватим. Красень-розбишака Алі, перебуваючи у тяжкому
матеріальному становищі, вирішує встати на шлях „істинний” та влаштувати своє
життя. У вирії життєвих змін він зустрічає красуню Стефані, яка, до речі,
зовсім не диснеївська принцеса. Та все ж, для неї Алі доведеться перетворитися
на прекрасного принца. Спочатку він рятує її від злодія, а після нещасного
випадку зі Стефані, через який життєрадісна, енергійна дівчина перетворилася на
рослину, що в’яне – підживлює її звичайними радощами життя. Та хіба можна
засудити Стефані у тимчасовій безсилості? Красуня, яка відчувала себе
привабливою, жила повноцінним життям, прокидається в лікарні без ніг… З цього
моменту в неї починається нове життя, життя самотньої, нікому, крім рідної
сестри, не потрібної людини, яка до того ж психологічно зламана. Тепер їй
потрібно мати сильну опору, таку, що витягне її з власного болота. Саме тоді
Стефані згадує про Алі.
У фільмі Алі – це
амбівалентний персонаж, втілення фізичної сили. У різних обставинах він
викликає то відразу, то симпатію. На початку фільму, Алі – це турботливий
батько, що піклується про сина, готовий на будь-що заради дитини. Але на це
можна подивитися і з іншого боку – хіба турботливий батько повіз би з собою
дитину, не маючи грошей, їжі, і не знаючи чи з’явиться „копійка” та дах над
головою згодом? У молодого батька повсякчас виникають більш важливіші справи,
які він з’ясовує з пересічними жінками, забувши про виховання здичавілої
дитини, яка наодинці тиняється подвір’ям школи. Пересічною стає для нього і
Стефані. Алі не відчуває дискомфорту у спілкуванні зі Стеф, здається, він
навіть і не помічає того, що вона в інвалідному візку. Головний герой, як
перекотиполе, що адаптується до будь-яких умов. Чому? Йому плювати на все, в нього
немає принципів, тільки інстинктивні пориви.
Стефані – це дівчина, якій
наплювати на думку інших, вона дуже тонка натура, з власними забобонами.
Байдужість Алі змушує Стеф позбавитись комплексів, зрозумівши, що повноцінність
людини – це її внутрішній стан, а не зовнішній.
Відверті сцени у фільмі зовсім
не ілюструють романтики. Знов відчувши себе сексуальною, головна героїня
проходить ще один з етапів становлення нової особистості. Але без закоханості і
жіночого сентименталізму і тут не обійшлося. Алі після нещасного випадку з
сином розуміє, що більше не може так ставитись до дитини. До сестри він не може
повернутися, тому єдиний варіант – повернутися до Стефані, яка звісно не
відмовляється. На такій радісній ноті і закінчується історія двох людей, які по
суті стали рятівною соломинкою один для одного.
Щасливий кінець, насправді, це
тільки замулювання очей тим глядачам, що не хочуть приймати реальне, неблискуче
життя. Звичайність у цьому фільмі підкреслюється навіть в грі світла на
обличчях і тілах героїв. Тут все повинно бути аж занадто натуральним.
Буденність, людське тіло, сексуальний потяг, непередбачуваність життя – це все
те, що надає ціни реальності. Краса людини ховається в її вадах, ідеальна
людина не цікава нікому, бо в ній нема за що зачепитись…
