Арстеп

Колір „Сірий”

Блідно-зелений - колір моїх поривань,
А душа чомусь чорна, тепло-чорна,
Іноді крижаний наліт обнімає її
І тоді добре, і блідно-зеленого не чути.
Червоний – колір кохання, пристрасті,
Від нього залишились тільки вітряно-
морозні заходи сонця восени.
І останній – колір ретро кінематографу,
Сірий. Найбільш вдалий і чесний.
Через те і ціную понад усе.
Саме відтінки сірого оголюють речі.
Веселка. Ненавиджу.
Найжалюгідніше творіння людства –
Це веселка чорно-білого кольору.

Маргінально-жовтий – душа мого Друга –
вуличного ліхтаря.
Уособлюючи весняномолоду самотність,
Сам він постійно помирає.
Може тужить за сонцем? – Даремно.
Бо сонце є жорстокий вбивця,
Що кожного ранкового ранку забирає
самотні душі мільйонів ліхтарів.

***

Целофан

Мені вже давно було все одно,
Що визиває страх.
А ґвалтувати думки кожен день
Приходилось по ночах.

І шелестіли сторінки душі,
Збуджуючи все навкруги,
І серце давно застигло в мені,
Як вулкани планети Землі.

Тих температур не досягне кров,
Що розтопили б слова.
Схоже на те, що навіки холодним став,
Сином зеленого озера Мра.

Із ночі у ніч шелестіли вони
Чистим помийним відром,
А запахи горних лісів і озер
Тихо пливли над вікном.

Статична енергія збиралася там,
Бо ж сторінки целофаном були.
Тягнуло кудись – невідомо куди,
На це я був згоден і сам.

Десь у Криму, зачепившись за гілки кущ,
Тріпотів на вітру я своїм життям…

***

Патетична соната
Я чую як на тому кінці міста з’їдають мою душу чорні тіні. Спочатку томливо боляче, потім легше, – роздираю гострими пазурами груди, щоб запустити у душу степового сонця. Кажуть, що час лікує. А якщо часу немає?
Військове серце відправляє одну за одною хвилю в далекий простір. Їх ніхто не зловить. Вони живуть самі у собі та самі для себе. Вітер їм за брата.
Зрадлива усмішка ковзає по обличчю. Легені тихенько шурхотять, набираючись кожного разу під зав’язку. Я сам частина сонця. Я лікуюся.
Сонце сіло за горизонтом. Його вкрали чайки.
Беру голку. Вдіваю чорну нитку. Зашиваю груди.
Душа за гратами.

***

Лицарі без зброї
Далеко.
Довго.
Нестерпно тримати це в собі.
Жити, жити нестерпно…
до гіркоти у горлі,
до скреготу зубів,
до синців на руках об стіну,
до блідо-синього кольору мізків,
до чеховської меланхолії…
Бог ти мій!
Я – Сізіф без каменю,
Діоніс без бочки вина,
Диявол без пекла.
Смішно, до маленьких солоних крапельок смішно.

Сухо.
Потріскалася земля, стіни, шкіра на вустах.
Не треба війни – крові й так забагато поза тілами,
Одного хоча б пострілу,
Просто почути дзвін однієї гільзи об білий кахель,
І все.

Мало,
мало морів,
планет,
мурах у мурашнику,
дзюрок у ситі.
Болота навіть перестали бути зеленими і вонючими.

Чули, нещодавно відкрили нову послугу:
„Зробимо пластику вашої душі,
будете невинними і ніжними,
як тепла попка чотиримісячного малюка”.
Тато Карло підрівняє рубанком, підточить напильником,
зашліфує наждачним папером і – Вуаля.

На підвіконні стоїть ваза,
зі штучною лавандою.

***

Моє життя
Два з половиною, чотири на чотири –
Це моє життя.
Чорне, біле, весняне, бурлюче, терпке,
Але все ж таки чорне.
Хвилями гарольдівськими пробиває дірки у стрісі,
Вітер забиває весняну радість у них.
Здається там Усе,
Встань, простягни руку, візьми нове життя,
А через місяць і там буде сплін.
Отже, сорок кубічних метрів:
Думай, дихай, співай, ніколи не плач.
Щастя не існує – воно у тебе в кишені.